avatar

«Тримай, Саньок, трофей!»

Місцевий туризм  →  в блог Місцевий туризм
0
Your text to link… Бувальщина про мисливський трофей і зламаний зуб новоспеченого байкаря



Про зимове полювання досі хто з письменницької братії не розповідав! Один лише славетний Остап Вишня чого вартий зі своїми мисливськими історіями. Але кожному бувальцю, у торбі якого побувала і хвостата, і крилата дичина, кортить похизуватись своєю байкою.

Ось і мене ця тема раптом почала муляти. Бо теж маю, хоч і дрібний, але таки досвід. Навіть, якщо це досвід помічника мисливця. Є в мене своя коронна пригода, якою хочу з вами поділитись. Втім, аби я тоді знав, що це полювання вийде мені боком, можливо, сидів би вдома… А почалося все з безневинного запрошення мого двоюрідного брата Руслана і його приятеля Славка. Обидва ще ті стратеги! «Приїжджай, — кажуть, — до нас на Сумщину — допоможеш зайця ганяти». Я радий старатися — помчав на Різдво у далекі краї за враженнями.

Вони не добувачі, а мисливські детективи



«Не знаю, як зайцю, а тобі ми точно нудьгувати не дамо, — жартує вже з вечора Руслан. — Це не качок влітку в засідці вартувати. Кілометри мотати засніженими полями і ярами — не в кожного писаки стане сил». Це він на мене натякає. Вранці виходимо. Хотів сказати «вдосвіта», та тільки на годиннику вже пів на дев'яту. «Чи встигнемо», — мудро зауважує брательник. І пояснює: вони зі Славком НЕ добувачі — облав не визнають, — вони детективи — задоволення отримують, розплутуючи звірині сліди, змагаючись із дикою фауною в хитрощах. На це і білого дня цілком вистачає. Зрозуміло, що трофеї — нагорода за їх інтелектуальний хист, без них яке полювання?

Погода січневого дня стоїть чудова: легкий морозець, вітер ледь торкається верхівок дерев, снігу не більше, ніж треба. Ще б сонечко своїми промінчиками балувало. Але то вже мої примхи… «Косоокому від нас сьогодні не втекти», — кажу я собі, грузнучи в черговому заметі. Руслан зі Славіком екіпіровані під зав'язку — двозарядні рушниці, патронташі на поясі, старенькі, але надійні рації, чоботи-снігоходи, рюкзаки з провіантом. Втім, щодо провіанту — найбільше харчів за плечима несу я. Голод, як то кажуть, не тітка… Залишаємо далеко позад себе хати і вибираємось у поле. Мисливці мої рушають на фланги, сам я брьохкаюсь посередині з невеличким відставанням – не хочу під постріл потрапити. Отак і йдемо…



Це вовки та лисиці — боягузи

Ух… х… х! Що таке? Куди ти, стій! Прямісінько з-під моїх ніг кулею зривається сіро-рудий клубок м'язів і дає драпака. Тільки п'яти виблискують. Дві-три секунди, і вже жодна дріб втікача не дістане. Оце так треба — перший заєць, і прогавили! «Чого відразу не горлав?» — насідають на мене професіонали, хоча і розуміють, що винних в цій ситуації немає.

«Гаразд, нехай біжить, ми його іншим разом візьмемо», — одразу втішає себе і нас із Русланом Славко. Він прямує через руїни колишньої тракторної бригади до довгого яру, який переходить у мальовниче озерце. Я ледь встигають за ним і брательником, який, здається, поволі суне неподалік. «Не журися, Саньок, — сміється В'ячеслав — Заєць — такий звір, що може прямісінько біля твоїх ніг причаїтися, а ти його і не помітиш. Кажуть, що він боягуз, але то все наклеп. Швидше вовк із лисицею переляк впіймають, ніж заєць. Він перший сміливець у їхній компанії».



І Славко переказує мені чергову байку, тобто, справжнісінький випадок зі своєї мисливської практики. «Ось так, як і ми зараз, перетинав я одного разу озимину, — каже. — Дивлюся — ніби заєць під купиною сидить! Підкрадаюся ближче — а він не ворушиться, мабуть, хтось підстрелив, той і закляк. Я рушницю на плече, нахиляюся підібрати здобич — і раптом воно як плигоне у бік… У мене ледве серце не стало! Ось тобі і заяча витримка!»

Що ж, міркую, різні чудасії траплаються. Якщо, звичайно, Славко не розводить мене, дилетанта. Дещо з мисливської науки я, щоправда, встиг засвоїти від нього і свого братика-наставника: заячі «петлі», «здвійки», «льожки»… Приміром, як я це розумію: повертається косоокий з нічного походу до людських садів-городів в укриття, на «льожку». Пробіжить метрів 20 уперед, потім вернеться власним слідом, а далі стрибне далеко в бік і заляже. Ще той хитрун!

Тікай, косий!

Без зайвого поспіху ми перетинаємо зоране поле і спускаємося до яру, багатому своєю мисливською історією. Я милуюся зимовими фантазіями природи і поспішаю закарбувати на фотоапарат хроніку нашого полювання. Тим часом, Славко виявляє ще один заячий слід. Здається, нещодавній. Силует Руслана маячить на правому фланзі — він поспішає перехопити звіра з іншого боку.



У рухах Вячеслава відчувається азарт, мені й самому кортить наздогнати невловимого звіра. Мисливець зупиняється біля хащів — знаходить очима, мацає самими пальцями його слід і натикається на зовсім тепле «ліжко» косого. «Щойно тут був, ми його підняли», — диктує Руслану в рацію чоловік і бадьоренько, майже бігом, перетинає замерзле озеро. Слід розтривоженого зайця губиться в широкому ліску на протилежному березі. Бідолаха вухатий, попаде зараз тобі від ловців заячих душ. Тікай, доки є час…

Кілограмів 30, не менше ...

Я відчуваю наближення апогею цього мисливського детектива. Одна первісна частина мене жадає його, інша — окультурена і гуманна — намагається відтягнути, відстрочити закономірний фінал. «Я нагору, через п'ять хвилин ти рушиш лісом. Йтимеш уперед, гучно, можеш горлати, але без фанатизму, щоб у зайця розрив серця завчасно не трапився. Він десь тут… „- дає вказівки мені Славік і піднімається по лісистому схилу.

Ловити за шию крижані льодяники, перечіпатися за вгрузлі у землю висохлі пеньки, падати обличчям у колючий чагарник… Зривати з голих гілок замерзлі ягоди кислуватого барбарису і терпко-солодкого терну, завмирати, насолоджуватися тишею і фотографувати невигадану лісову казку… І знову йти, плескати в долоні і лунко бемкати худим кілком по стовбурах…



Га-гах! Пауза і знову — гах… гах! Три постріли, який із них влучив у ціль? І чи потрапив? І хто стріляв — Славік або Руслан з протилежного берега? Всі казкові чари залишилися на фото. Зараз полювання! І я вже не соромлюся йти напролом, голосно лякаючи навколо себе пернату живність. Розрив серця зайцю тепер не загрожує…

Славко стоїть щасливий біля берега — хизується довгоочікуваним трофеєм. Тримає його ще теплого за задні лапи. Ось вона здобич! “Кілограмів на 30», — жартує, без надії, що я йому повірю, мисливець і тицяє зайця мені – мовляв, тримай, адже ти ж його з лісу вигнав. «Та невже?» — щиро дивуюся. «А то! І, взагалі, це не заєць, а зайчиха, доволі стара», — Славік знає, що говорить…



А під дичину?

Хто не був на справжньому полювання, той не знає, що таке привал. А хто не мав задоволення пізнати його, той, вважай, і в житті нічого не бачив. Жартую, звісно. З іншого боку, мисливський привал, та ще й узимку в лісі — це ціла сага. Складена з десятка байок, приправлена застиглою зимовою казкою, потріскуванням вогнища, ароматами лісу і смаженого на цьому вогнищі сала з цибулею.



«Наливай!» — командує Славко і простягає мені свою, майже раритетну флягу. Її вміст — не менше задоволення (якщо вживати його в міру і після полювання), ніж усі інші радощі цього дня. Металева чарка йде по колу. «Отже, за зайчиху, царство їй небесне!» — ми по черзі ковтаємо свою порцію домашньої горілки. Ех… х… х! Добре пішла!

P. S. Зайчиха мене не забула. Згадала вже опісля своєї передчасної кончини. Якось, вечеряючи дичиною, я раптом… ні, не подавився, хоча та звірюка того, мабуть, теж би хотіла. Всього лише відламав пів зуба об застряглу в її грудинці триміліметрову дробинку. Ото ж бо, напевно, сміялася десь там на небесах душа косоокої… Так і помстилася дилетанту за співучасть у вбивстві.

Олекса Сурай
0 коментарів RSS
Немає коментарів
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.